Михайло Драгоманов

Михайло Драгоманов, (укр.) Михайло Петрович Драгоманов, *18. септембер (Юл. кал.) 1841, Гадяч, Полтавска губерния, Малороссия – †2. юл 1895, София, Османска империя — украинскый сполоченскый дѣятель и политичный теоретик, педагог, историк, етнограф и литературознатель.[1][2]

Михайло Драгоманов
Драгоманов Михайло Петрович (укр.)
Drahomanov mykhajlo.jpg
Уроджѣня cептембра 18, 1841(1841-09-18) (Юл. кал.)
Гадяч, Полтавска губерния, Малороссия
Упокоеня юла 2, 1895 (53 р.)
София, Османска империя
Научна робота
Сферы наук история, етнография, литературознаня
Alma mater Киевска универзита
Михайло Драгоманов на Викискладѣ

БиографияРедагувати

ПоходжѣняРедагувати

Походив зо схудобнѣлой дробной шляхты. Его стрый быв декабриста Я. А. Драгоманов (1801–1840). Михайло Драгоманов быв уйко Лесѣ Украинкы.[3]

ШтудииРедагувати

Гимназиалны матуры склав екстерно, бо на послѣдном рочнику быв выказаный з гимназии за дерзость.[4] В роках 1859–1863 штудовав историю и филологию на Киевской универзитѣ. Од року 1864 приват-доцент на той же универзитѣ, читав историю старовѣкого Рима. Паралелно ся занимав изгледованями украинского и славянского фолклора. Быв активным сполоченскым дѣятельом киевской «Громады».[5][3]

ЕмиграцияРедагувати

В року 1875 быв выказаный зоз универзиты за украинофилство и политичну несполягливость, пак од року 1876 жив на емиграции, де од року 1878 за грошѣ киевской «Громады» основав печатню и выдавав зборник, по часѣ журнал «Громада» (1878–1882),[1] а тыж новинку «Вольне слово», котра пропаговала либерально-конштитучны идеи, публиковав А. Герцена, Т. Шевченка и др.[3] По своих поглядах М. Драгоманов означовав себе за социалиста, але западноевропской школы,[6] и на емиграции тота позиция ещи вецей ся утвердила. Часто вступав до полемикы з украинофилскыма дѣятелями Украины. Через росход поглядох з громадовцями Санкт-Петербурга, а главно з киевсков «Громадов» (1886) Драгоманову была однята финанчна подпора, и в року 1889 прияв позваня на мѣсто професора катедры общой истории Софийской универзиты (София), а там, и прожив останок свого живота.[1]

ПоглядыРедагувати

М. Драгоманов остро выступовав против провинчной ограничености и боевого национализма окремых украинскых писателей, поважуючи в основѣ неправилным противоставлѣня украинской литературы русской и литературѣ иншых славянскых народох. Основна тема его публицистикы — бой за право украинского народа на розвой народностной културы. Въедно з тым выступовав против планох одрыва Украины од России, поважовав, же их односины мають ся основати на принципах федерализма, а украинской литературѣ треба заховати звязь зоз руссков.[3]

Брав без пиетета класикох, аж и Шевченка, казав, же слаботина украинского руху в его романтичности и емоцийности. Мав бы ся операти на факты, науку, а политична активность при слабой народностной свѣдомости — лем на шкоду. Коли му его приятель з киевской «Громады» дорѣкав, же не называть себе Украинцьом, як Шевченко, ай лем Малоросом, одповѣв му так: «Позрѣть ся ту, милый мой, найпервше мое правило — через факты не перескаковати. Сам бых любив, обы вшитка земля была Украинов, але што-м годен чинити, кедь она лем до рѣкы Случь? А я за Случьов, та ще й у ненародной сферѣ, Украинцьом быти-м не годен, бо там не Украина. Чим быв бы Шевченко, кебы ему ся трафило быти на моем мѣстѣ, не знам, бо Шевченко не быв на моем мѣстѣ»[7]

Оригинал (1876)
Шчо ja украjінець по серцьу і бажаньньам, — це тільки тоj не замічав, хто не хотів. Ja своji «москвофільські» статьті в Правді давно вже підписував Украjінець і хтів галичан до Украjінства повернути. Але перше мoje правило: через факти не перескакувати. Ja б бажав, шчоб не було Maлoji Русі, — але шчо ja буду робить, коли я знajy, шчо вона поjавилась шче з XIV в., а зовсім не з XVIII, jaк кажете Ви. Ja б бажав, шчоб у XVII в. скрізь побувала козаччина,— і, значить, штоб усьа наша землья була Укpajінojy, — але шчож ja буду робити, коли вона була тільки по Случ, а не по Тиссу. Ja клопочусь, шчоб украjнофільство діjшло аж до Случі,— та коли на це усе треба часу і особих способів у кождому краjі. Ви кажете: Шевченко Украjінець, а Драгоманов малоросс. І ja в козаках і турках і популярних брошурках — украjінець, а за Случчьу та в ненародніх сферах украjінцем буть не могу, — бо там не Украjіна. Чим би був Шевченко, jакби jому приjшлось бути на мojiм місці, не знajy, діло тільки в тому, шчо Шевченко не був на мojiм місці. Бачите, серденько, — більш дольа, ніж мoja персона, зробила так, што ja ставсь першим панмалоруссистом на практиці, таja дольа випхала мене працьувати безпосередно на ycij нашіj етнографичніj обширі од Дону до Тисси. А тут то на самому украjінстві, та шче на старому, далеко не виjідеш; де-де так зовсім нема jому місцьа, де в чому треба joro переробити дуже, поки воно буде спосібне обньати усі краjі наші. Ja не тільки бажаjу, але просто працьуjу дльа того, шчоб именно нове украjінство було звьазком усіх краjів нашого етнографічного роду, — радиj би, шчоб усі вони підписались і під менньом Украjіна (…) — тільки треба шчоб Украjіна заслужила попереду свіj чин, шчоб справди завелось нове, логичне, організоване, робуче і дуже украjінство. А jак воно вразить голови скрізь, «wo die kleinrussische Zungе klingt», — тоді вже скрізь наша «Gesammte Vaterland» сама себе назве Украjіною. А тепер часом не то очі витрішчуjуть, а j сердьатсьа льуде, коли шчось, таке слабе та слизьке, jак ми, лізе до них в батьки. Меньньа «Малая Россія», «Малороссіjа» більш по чину нам тепер, — та більш і поньатно, звісно, не народові. Та народ — і на Волині не зна, шчо він украjінськіj, а письменні льуде, — наші і западнословьанські, — більше всього привикли до «Маларосси» именно в родовому jого змислу. Ja потому тільки і вживаjу цього термину.

М. П. Драгоманів до О. І. Лоначевського-Петруняки. Архів Михайла Драгоманова, том І. Листування Київської Старої Громади з М. Драгомановим (1870–1895). Варшава, 1938, сс. 169–170

В Угорской РусиРедагувати

В роках 1875–1876 навщѣвив Угорску Русь, стрѣчав ся з А. Кралицкым, редактором новинкы «Карпатъ», Н. Гомичковом и др., и натискав, же мусай хосновати украинскый язык, што гет зачудовало его подкарпатскых собесѣдникох. Кралицкому заганяв русску и украинску литературу, што породило подозрѣня у мадярской полиции. М. Драгоманов быв шокованый упадком народностного живота Русинох края и вызвав своих младшых еднодумникох змеджи галичанской интелигенции, жебы ишли спомочи Угорску Русь. На его вызву ся одозвали Иван Франко и Володимир Гнатюк.[2]

См. тыжРедагувати

Жерела и одказыРедагувати

РеференцииРедагувати

  1. 1,0 1,1 1,2 Пінчук Ю. А.
  2. 2,0 2,1 Иван Поп
  3. 3,0 3,1 3,2 3,3 Большая российская энциклопедия
  4. Драгоманов М., Автобіографія, с. 4.
  5. Киевска «Громады» была неформалным здружѣньом около 300 интелигентох, котры пропаговали украинску окремѣшность, а в 1860-х были гонены царсков владов
  6. Драгоманов М., Автобіографія, с. 39.
  7. Моя порада проста: не читай дурниць" - Михайло Драгоманов.