Володимир Бирчак

Володимир Бирчак, (укр.) Володимир Іванович Бірчак, *12. марец 1881, Любинцѣ, при Стрыю, Австро-Мадярщина21. септембер 1952, Озерлаг, Совѣтскый Союз — сполоченскый дѣятель Карпатской Украины, писатель, литературознатель, педагог.[1][2][3]

Володимир Бирчак
Володимир Іванович Бірчак(укр.)
Бірчак.png
Чинность сполоченскый дѣятель, писатель, литературознатель
Уроджѣня марца 12, 1881(1881-03-12)
Мѣсто роджѣня Любинцѣ, при Стрыю, Австро-Мадярщина
Упокоеня cептембра 21, 1952 (71 р.)
Мѣсто смерти Озерлаг,
Совѣтскый Союз
Володимир Бирчак на Викискладѣ

БиографияРедагувати

Походжѣня и штудии
Родив ся яко сын священика. Закончив гимназию во Львовѣ (1893–1900), штудовав право на Львовской универзитѣ (1900–1901), филозофию и право на Ягеллонской универзитѣ (1901–1902), филозофию на Львовской универзитѣ (1902–1904).[3]
Зачаток педагогичной карьеры
30. октобра 1905 склав испыт гимназиалного учителя и зыскав право выучовати украинскый язык, а як додаточный предмет, класичны языкы. Наступно учительовав на гимназиях в Дрогобычу (1906–1907, 1908–1919), а еден рок в Самборѣ (1907–1908). В року 1912 обгаив докторску роботу о ритмицѣ Слова о полку Игоревѣ, а в року 1919 достав мѣсто доцента на универзитѣ в Камянцю.[3]
Емиграция
Од року 1920 на емиграции в Подкарпатской Руси (1920–1939), а по навернѣню Мадярох переселив ся до Чех (1939–1945), де прияв чехословацке горожанство. В Празѣ року 1945 быв арештованый совѣтскыма безпекашами (НКВД, СМЕРШ). Шпециалный суд Закарпатской Украины в Ужгородѣ 11. януара 1946 засудив го на 20 рокы лагрох як «украинского буржуазного националисту, нѣмецкого шпиона и чехословацкого звѣдника», а тоты рокы одбывав в Сиблагу и Озерлагу. Посмертно регабилитованый 25. януара 1990 .[4]

Сполоченска активностьРедагувати

Емигрант Бирчак служив на розличных штатных урядах в школствѣ, в том числѣ як референт школского оддѣла крайской управы Подкарпатской Руси и професор Ужгородской гимназии, але при том все интересовав ся сполоченсков чинностьов и быв едным з найактивнѣйшых проукраинскых пропагаторох. Быв едным з организаторох украинского „Пласту“, членом проводу „Просвѣты”, членом редакции ей „Наукового зборника”, редактором тыжденникох „Народ” ай „Українське слово”. Быв автором даколькых учебникох про гимназии, писаных галичансков украинчинов з переходным правописом Ивана Панькевича. Быв активным участником политичных перипетий периода Карпатской Украины и лишив о том мемуары „Карпатська Україна: спомини і переживання“ (1939), якы написав объективно и критично.[2]

Литературна творбаРедагувати

Литературны пробы зачав ще в семой класѣ гимназии.[5] В зачатку регуларной писательской творбы входив до львовской литературной групы „Молода муза” (1906–1909).[4] Быв там тыж редактором их журнала, але Иван Франко скептично позирав на тоту групу, а Бирчака называв графоманом, котрого писаня «никого не грѣють и не студять». Авшак члены групы цѣнили свого редактора и критика «за холодный розум, реалность и практичность», циже за тото, што им самым хыбило. Бирчак мав быстрый критичный змысел про печатне слово, але тот змысел не давав му быти писательом. Его фантазия была бѣдненька, не любив «писаной воды», не мав порозумѣня про екстраваганции колег-богемох, безцеремонно стяговав их зоз хмар на мизерну землю, а ту-там и высмѣвав. В литературѣ найвецей познатый своима историчныма повѣстями з княжых доб давноминулой Украины: „Василько Ростиславич” (1922), „Володар Ростиславич” (1930), „Проти закону” (1936), „Велика перемога” (1941). Але на думку его колег ани в тых повѣстях не быв писательом, бо «не мав творчой представы», быв над мѣру «практичный и педантный» а веце ся придавав на изгледователя, а не писателя. Сумарно мож повѣсти, же быв типом писателя-пропагатора и мав цѣлѣ не умѣлецкы, але сполоченскы.[5]

Критик и публицистаРедагувати

Найвекшу цѣну мають его литературно-критичны роботы „Літературні стремління Підкарпатської Руси” (1921, 1937) и даколько статей на тоту тему.[5] Теза Бирчака, же подкарпатска литература — интегрална часть истории украинской литературы не была прията мѣстныма опонентами: Георгий Геровскый опубликовав книгу з критиков концепции Бирчака „Исторія угро-русской литературы въ изображеніи Володимира Бирчака” (1943).[2]

Цѣнна тыж его мемуарна литература. В споминах на Ивана Франка („Літературно-науковий вістник”, 7-8/1926) пише за него з повным решпектом, наперек тому, же Франко называв го даколи графоманом. В року 1918 быв участник перебераня влады од австрийского урядництва в Дрогобычу, о чом пак написав спомины („Літературно-науковий вістник”, ч. 6/1931), в якых указав, попри позитивных, ай негативны черты украинскых люди, котры векшинов ся ведуть емоциями ай властным егозмом ай в найважнѣйшых сполоченскых дѣлах и лем зрѣдка допустять до голосу розум.[5]

Жерела и одказыРедагувати

  • Віднянський С.: Бірчак Володимир Іванович Одчитане: 2021-03-20 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2003. — Т. 1 : А — В. ISBN 966-00-0734-5. С. 297. (укр.)
  • Іван Поп: Бірчак Володимир Іванович //Енциклопедія історії та культури карпатських русинів. Укладачі Маґочій П. Р., Поп І. — Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2010. — 856 c.+ХХХІІ с. ISBN 978-966-387-044-1 (укр.) Сс. 55–56
  • Д-р Богдан Романенчук: Бирчак Володимир //Азбуковник. Енциклопедія української літератури. — Філядельфія: «Київ», 1969 Том І, сс. 319–321.
  • Фелонюк А. (2015). Бирчак Володимир Іванович. //Енциклопедія Наукового товариства ім. Шевченка. http://encyclopedia.com.ua/search_articles.php?id=261. Одказ перевіреный 2021-03-20. (укр.)
  • Хланта І. В. (2003). Бирчак Володимир. // Енциклопедія Сучасної України: електронна версія [веб-сайт] / гол. редкол.: І.М. Дзюба, А.І. Жуковський, М.Г. Железняк та ін.; НАН України, НТШ. Київ: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України. http://esu.com.ua/search_articles.php?id=41818. Одказ перевіреный 2021-03-20. (укр.)

РеференцииРедагувати

  1. Віднянський C.
  2. 2,0 2,1 2,2 Іван Поп
  3. 3,0 3,1 3,2 Фелонюк А.
  4. 4,0 4,1 Хланта І. В.
  5. 5,0 5,1 5,2 5,3 Д-р Богдан Романенчук