Ґріґо́рій Тарко́віч (словен. Gregor Tarkovič, укр. Григорій Таркович; 20. октобра 1754, Пасіка, Угорьске кралёвство, днесь Україна, Закарпатьска область16. януара 1841, Пряшів, Угорьске кралёвство, днесь Словакія) — быв русиньскый священик, церьковный ієрарх і урядник. Быв першым єпіскопом Пряшівской ґрекокатолицькой єпархії (1816–1841).

Портрет єпископа Тарковіча од Йосифа Змія-Миклошика.

Біоґрафія

едітовати

Народив ся в селї Пасіка (днесь Свалявского раёна Закарпатьской области).

Скінчів Ужгородьску ґімназію і академію у Великім Варадинї. Теолоґічну освіту здобыв у віденьскім Барбареумі. По высвячіню на ґрекокатолицького священика служыв парохіалным священиком в Ужгородї (1797–1803), у тым самім часї учітелёвав в Ужгородьскій ґрекокатолицькій богословскій семінарії. У 1803–1813 роках быв цензором кіріличных выдань у друкарнї Кралёвской універзіты в Будї, пізнїше – вікарём Кошіцького вікаріату Мукачовской ґрекокатолицькой єпархії (1813–1815) і катедралным вікарём у Мукачові (1815). У 1816 р. Тарковіч быв призначеный першым єпіскопом новозаложеной Пряшівской ґрекокатолицькой єпархії, хоць фактічно він повнив задачі єпіскопа аж од 1820 р. Тїсно сполупрацовав з єпіскопом Андріём Бачіньскым в ёго просвітительскых дїях у Мукачовскій єпархії. Як єпіскоп заложыв велику бібліотеку в Пряшові, котра мала тыж книжкы з Російской імперії. Бібліотека была сполочным проєктом Тарковіча і угорьского філантропа Яна Ковача, котрый быв єй першым донатором. Похованый є у кріптї Катедралного храму св. Іоана Хрестителя у Пряшові.

 
Герб єпіскопа Тарковіча

Літературна робота

едітовати

Тарковіч написав панегірічну оду «Тезоимениству Его Царскаго Высочества, Пресвѣтлейшаго Государя Іосифа, угорскаго палатина» (1805) на честь Йосифа, намістника Угорьска, з присвячінём знамому угорьскому державному діятелёви Ференцови Сечені. Написана в штилї російского поета і науковця 18. ст. Михаіла Ломоносова, ода демонштрує Тарковічово знаня російской културы, котре він здобыв од Івана Орлая, русиньского педаґоґа в Російскій імперії. Ода Тарковіча была знама і в Росії, она ся цітує в першім томі популарной роботы Михаіла Карамзіна «Исторія государства Россійскаго» (1817).

Жерела и одказы

едітовати