Михайло Висаник

Михайло Висаник (Вӱсяник, нім. Michael von Viszanik, 10. октовбер 1792, Дюлай, жупа Саболч[1]3. новембер 1872, Відень) быв австрійськый медик русинського роду, дохтор-прімарь віденської псіхіатрічної болниці, реформатор австрійської псіхіатрії.

Михайло Висаник, літоґрафія Адолфа Даутгаґе, 1860

БіоґрафіяРедагувати

Сын грекокатолицького пароха села Дюлай (днесь Nyírgyulaj) Ивана Вӱсяника[1][2]. Скончив ґімназію в Сатмарі, пак ся учив у Яґрі (філософія), Пешті и Відню. У Відню здобыв діплому дохтора (1821) и тітулу маґістра акушерства (1825)[2][3]. Зачав роботу у віденськуй Централнуй болници як молодшый дохтор, де мав и практику из псіхічно хворыми. Пузніше ся добрі вказав уже як окружный дохтор у часі повени (1830) [de] і епідемії колеры (1831) у Відню, а пак у часі повени в Будапешті (1838) [hu]. Быв активным пропаґатором вакцинації[2].

 
Наррентурм около 1895

У 1838 именованый на дохтора-прімаря псіхіатрічної лічниці Централної болниці у Відню, што ся розміщала в так званум ізолаторі Наррентурм («турни глупакув»). Измагав ся го модернізовати як лічебну установу: пропаґовав працовну терапію, дошколованя персонала, зрушив фіксацію хворых ланцами (уєдно дав изняти 30 тон желіза)[3][4]. У 1843-1844 ся пустив у служебну дорогу до Німеччины, Франції и Швейцарії. У заграничу ся окреме інтересовав архітектуров псіхіатрічных установ, котра бы мала помагати уліченю хворых. У 1844 рядив проєктованя нової псіхіатрічної лічниці в Брюннлфелду (днесь часть Відня), доконченої в 1852. році. У 1845 ся габілітовав як другый на Віденськум універзитеті доцент псіхіатрії[5]. У дісертації аналізовав роботу віденської псіхіатрічної лічниці уд року 1784, окреме зазначаючи хосновитусть гуманного удношеня до паціентув и удмітаючи їх «неулічнусть». У 1853-1869 рокы рядив псіхіатрічноє обзираня у Централнуй болници. Удступив уд роботы в 1871. році.

Двараз быв деканом медицинського факултета Віденського універзитета. Основав общества спомаганя бывшым паціентам псіхіатрії и вдовам дохторув. Быв судовым засідательом (táblabíró [hu]) у мадярськых жупах Саболч, Чанад, Унґ, Сатмар и Боршод. Носитель тітулы дворського радника (Hofrat), ордена Франца Йозефа, папського ордена с. Ґеорґія Великого, пруського ордена Коруны. У 1849 быв єдным из шести членув русинської делеґації пуд веденьом Віктора Добрянського, што подала імператору Францу Йозефу I. петіцію Памятник Русинов угорскых. Погребеный на Централнум теметові у Відню вєдно з жонов Амалійов (рож. Янко, 1803—1876)[2][6].

РеференціїРедагувати

  1. 1,0 1,1 Szluk István. Töredékek Nyírgyulaj görögkatolikus egyházközség történetéből lelkészei életrajza alapján — Nyíregyháza, 2012 С. 10.
  2. 2,0 2,1 2,2 2,3 Валерій ПадякЗабытый Русин-реформатор в Австрії: Михайло фон Висаник (10.10.1792 — 3.11.1872) // Русин. — 2008. — В. 1. — С. 9-10.
  3. 3,0 3,1 Christina VanjaViszánik, Michael (Mihály) von // Neue Deutsche Biographie. — 2016. — В. 26. — С. 832-833 [вебова верзія].
  4. Wolfgang Regal, Michael NanutZwangsjacke und Gummizelle (Narrenturm 81) // Ärztewoche. — 2007. — В. 1.
  5. Theodor Meißel. Freud und die österreichische Psychiatrie seiner Zeit // Psychoanalyse und Psychiatrie: Geschichte, Krankheitsmodelle und Therapiepraxis. — 2006.
  6. Dr. Michael Viszanik. Kunst und Kultur in Wien. http://www.viennatouristguide.at/Friedhoefe/Zentralfriedhof/Index_00_%20Bild/00_viszanik_05.htm. Одказ перевіреный 10. октовбер 2021. 

ОдказыРедагувати

 Тота сторінка была статёв тыждня